Konferencja Polonistyk Uniwersyteckich w Rzeszowie

26.08.2010 W dniach 12-13 maja 2010 r. w Instytucie Filologii Polskiej Uniwersytetu Rzeszowskiego odbyło się spotkanie plenarne Konferencji Polonistyk Uniwersyteckich...
Я не вірю у веселку…
19.05.2019

Він обрав мене сам… Певного грудневого вечора, нахабно увірвавшись до квартири, він, очеретяний кіт, якого я назвав Османом, залишився зі мною назавжди… до кінця… Було очевидним, що він, був домашнім. Можливо його вигнали, або сам загубився. Це налякане створіння усього боялося, а тому переховувалося по різних кутках. Від страху він мав дивний вигляд мохнатої мордочки із виразною косоокістю, яка згодом минула. Ми мали якось познати та притертися один до одного, призвичаїтись.

Спочатку, щоб на нього звернули увагу, він постійно чіплявся і драпав ноги. Починав мурликати (чомусь я це називав румунською – «пурхати») від першого дотику. Будь-який знак уваги винагороджувався довгим і гучним пурханням і довгим загляданням у вічі.

Вранці по кілька разів кіт підходив до ліжка і, не пхаючись на постіль, довго приглядався, гіпнотизував… чекаючи, коли почнеться ранок і незмінний ритуал кавування. Він часто здалеку приглядався своїми приплюснутими зеленими очима, сидячі на килимі, а потім підходив і терся о ноги, або нахабно лягав на комп’ютерну клавіатуру. Пив воду з усіх філіжанок, аж доки не домігся, щоб у залі поставити його особисту склянку, у яку він демонстративно запихав свій писок, показуючи, що це його територія, і хто є справжнім господарем.

Осман не знав жодних заборон. Увесь світ обертався навколо його куцого хвостика і, як я колись писав, носика кольору в’ялених турецьких абрикосів.

Усе це тепер у минулому. Залишилися тільки спогади і пустка…