Uniwersytet Rzeszowski jest otwarty na współpracę ze Wschodem

17.06.2011

Od ponad 17 lat trawa współpraca pomiędzy polskim środowiskiem w Berdiańsku i Uniwersytetem Rzeszowskim. Po raz pierwszy w roku 1994 czteroosobowa grupka młodzieży ...

Relacje z wyjazdu. Dzień pierwszy, ranek (uzupełnione)

11.04.2011 11 kiwtnia 2011, godz. 09.30. Tę noc mam za sobą… Jeszcze jedną noc spędzoną w pociągu… Oczy się kleją, nogi wymagają wyprostowania, a grzeszne ciało pragnie pod prysznic.

Nowe kotki w kolekcji i galerii

05.03.2011 Nowe kotki w kolekcji i galerii suchomlynow.org.ua/koty#new

Eurobizantyjskość – fenomen współczesnego społeczeństwa ukraińskiego.

01.03.2011 Bizantyjski obraz świata i jego percepcja są ukształtowane na podstawie takich pojęć, jak kłamstwo, podstępność, podłość, obłuda, zdrada, zmowa, kuluarnjść i intryganctwo, obskurantyzm i kult...

Sprowokowana wędrówka do zakamarków podświadomości

12.02.2011 Stambuł... Miasto tysiąca meczetów i duchowe ognisko prawosławia, pomost pomiędzy Orientem a Okcydentem, miejsce szczególnej penetracji cywilizacyjnej, prawdziwy palimpsest kulturowy.

„Turecki” cykl wierszy Mieczysawa Łypa

12.02.2011 Czytając wierszy Mieczysława A. Łypa, które stanowią pewien cykl liryków związanych z Turcją, nie mogłem powstrzymać się od rozważań nad ich uderzającą ...
Казус Юлії Латиніної: «хАрошая русская лібералка»
22.07.2025

Юлія Латиніна – одна з найпомітніших російських «псевдоліберальних» журналісток, яка тривалий час позиціонувалася як критикиня путінського режиму. Її численні публікації, колонки та виступи на «Ехо Москви» і в YouTube-ефірах формували образ «незалежної інтелектуалки», що протистоїть авторитаризму. Однак із початком повномасштабної війни Росії проти України її позиція виявила типову рису частини російської ліберальної опозиції — імперськість, завуальовану під «раціональність» і «аналітичність».

«Хорошая русская», але за імперію

Латиніна критикує Кремль, проте водночас дозволяє собі відверто українофобські й колоніальні висловлювання. У її інтерпретаціях війна — це насамперед трагедія для Росії, тоді як Україна постає як несамостійний суб’єкт, яким «маніпулює Захід». Вона неодноразово ставила під сумнів українську суб’єктність, заперечуючи глибину національного спротиву та боротьби за ідентичність.

Її риторика часто апелює до старих імперських кліше: мовляв, українці не самі ведуть війну, «Захід озброює», «українська влада не думає про народ», «Крим ніколи не був українським у глибокому сенсі» тощо.

Це приклад типового російського «ліберала», який засуджує Путіна, але не відмовляється від міфів колоніального мислення. У висловлюваннях Латиніної не раз звучала зневага до українських демократичних процесів, героїзму нації, а також заперечення права України на власну історичну перспективу — поза межами російського наративу.

З погляду постколоніальної теорії, Юлія Латиніна уособлює феномен гегемонічного «ліберала», що формально не підтримує насильства, але нездатен або не хоче деконструювати імперський дискурс. Її ставлення до України — це не рівноправний діалог, а менторський монолог з позиції «цивілізованішого» центру, що начебто краще знає, як усе має бути.

Таким чином, її «опозиційність» не є емансипативною — вона лише модифікує імперську рамку, зберігаючи її основу: зверхність, централізм і колективну провину без індивідуальної відповідальності.

Казус Юлії Латиніної яскраво демонструє, наскільки глибоко вкорінена імперська свідомість — навіть серед тих, хто називає себе противником диктатури. Її випадок засвідчує потребу чіткого розмежування: не кожен критик Путіна – союзник України. В умовах війни «хорошість» визначається не лише ставленням до Кремля, а й готовністю відмовитися від імперського мислення, прийняти українську суб’єктність і визнати право України на повну, фізичну й символічну, деколонізацію.

Варто згадати про вплив Олексія Арестовича на Юлію Латиніну. Це показовий феномен, який підсвічує не лише її імперську сліпоту, а й небезпечну спокусу «м’якої версії» російського колоніалізму, замаскованого під «раціоналізм» і «герменевтику складності». Для Латиніної, яка не може або не хоче прийняти українську національну суб’єктність як рівноправну, Арестович став майже ідеальним співрозмовником, інтелігентним, «неістеричним» українцем, який, на додачу, ніби підтверджує її світоглядні конструкції.

Такий вплив — це не рівноправний діалог, а симбіоз, у якому український голос використовується для легітимації імперської перспективи, але в «новій ліберальній обгортці». Це зручне прикриття для уникнення радикального переосмислення — і ролі самої Росії, і суті колоніальних відносин з її сусідами.

Інакше кажучи, Арестович для Латиніної — це саме той українець, який говорить так, щоб їй не довелося змінювати нічого в собі самій.