Od ponad 17 lat trawa współpraca pomiędzy polskim środowiskiem w Berdiańsku i Uniwersytetem Rzeszowskim. Po raz pierwszy w roku 1994 czteroosobowa grupka młodzieży ...
Події останніх років значно радикалізували і поляризували українське суспільство. Політика проникла в усі сфери нашого життя й усі закамарки нашої свідомості. Звичайно, це відбилося й на моїх постах на Фесбуку. Читайте, думайте, сперечайтеся.
Учора мав робочу розмову з колегою, відомою публічною особою Бердянська, який упевнено стверджував, що неможна переписувати історію. Я ж намагався парирувати, доводячи, що треба розрізняти історичні факти та штучні ідеологізовані концепції, які втокмачували у голови "населення ", формуючи "правильну" (ватну) свідомість.
На мою думку, "ватність" – це патологічна розумова закоснілість і нездатність відійти від схематичного тенденційного способу світосприйняття, сформованого на псевдоідеалах і неправдивих інтерпретаціях минулого. Одначе, "ватність" – поняття багатовимірне. Воно не обмежується історичним аспектом. Це також, а може насамперед, система цінностей, через призму якої відбувається сприйняття дійсності, розуміння минулого й бачення майбутнього. Іншими словами, ватність – це сучасна форма совковості, що увібрала в себе найгірші традиції попередніх епох.
На жаль, усі ми позначені клеймом совковості… Проте, у багатьох наших співвітчизників показник ватності аж зашкалює…
Ватні місцеві владні структури ладні на все, заради виконання розпоряджень, вказівок, телефонограм тощо. Будь-яка розумна й корисна ініціатива від владного бомонду – це радше виняток. Їм усе одно, жовто-блакитні стрічки, чи колорадська символіка, чи триколори – головне втриматися, усидіти, пережити момент. За чиновничими масками немає особистості, людини, яка має якісь життєві принципи чи приватні цінності. Дивовижний конформізм!
Дехто увірував, що він "батько" міста :-)
Є й серед людей, що намагаються популяризувати українські ідеали, свої, трансформовані часом "совки" – "виши-ватники". Це такий підвид Homo Post Sovieticus, який старими комуністичними методами не поширює, а насаджує українську ідею, без урахування особливостей окремого індивіду й історичного моменту. Це люди, які не здатні бути собою й мислити самостійно, вони почувають себе некомфортно поза станом ідеологічної зашореності. На зміну серпу й молоти прийшов тризуб, а Ленін поступився Шевченкові.
Совок непереможний?
Смутно… Піду пити каву…
Вчорашнє вшанування загиблих захисників української землі було не стільки жалобною акцією, скільки спонтанним проявом громадянської свідомості та звичайної людяності.
Зрозуміло, що на організацію й інформування мешканців міста часу було обмаль, а тому незапланований захід згромадив лише кілька десятків осіб.
Проте, прикро вражає, що веселі й розслаблені недільною атмосферою перехожі навіть не звертали уваги на групу людей із лампадками та прапорами. Більше того, а це вже насторожує, не замислювалися: чому ця акція відбувається.
Україна живе в двох паралельних реальностях: далеке й абстрактне ТАМ і буденне та спокійне ТУТ. Брутальна й трагічна воєнна дійсність маргіналізується у свідомості багатьох громадян, а влада різних рівнів цьому сприяє. А люди гинуть... під час "перемір'я"...
Подумалося: не рашка є нашим найбільшим ворогом, а байдужість...
Брюсселе, люблю тебе за твою різнорідність!
Брюссель - не найкраще місто старої Європи (так стверджує більшість моїх співрозмовників), але кожний визнає, що найелегантніша площа світу саме тут - Гран-плас. Поєднання шляхетного мережева ратуші, витонченого арт-деко споруд світової столиці модерну з аскетичною середньовічною бруківкою справляє враження.
Відшліфовані століттями й ногами мільйонів туристів камінці, наче водна гладь загубленого у міських хащах каламутного озерця, відзеркалює приглушене світло чудернацьких ліхтарів. Неможливо утриматися й не доторкнутися до брюссельської бруківки, в якій закодований досвід попередніх поколінь, яка є схованкою й генератором історичної пам'яті жебраків і аристократів, фламандців, французів, іспанців...
Є й інший Брюссель - місто хусток і чаршафів, куфій і дішдаш, ліванських фалафелей і турецьких кебабів, галасливих східних базарів і мусульманських мечетей. Дивовижне нашарування культур і цивілізацій - палімпсест... Картина світу змінюється... Отже, маємо навчитися жити у нових реаліях часів постколоніального Конго...
Мій коханий Брюссель у вогні... Мій коханий Брюссель здригнувся від вибухві... Мій коханий Брюссель охоплений страхом безпорадності...
Ми витримаємо! Не уперше!
Головне - не упадати у паніку й не втрачати здорового глузду. Це не протистояння Сходу й Заходу, боротьба світоглядів чи зіткнення ментальностей.
Це жорстокий і позбавлений будь-якого сенсу акт маніфестації власної маргінальності екстремістських угруповань, які не мають стосунку до жодної культури, групи покидьків без національності й релігійної приналежності.
Ти вистоїш, Брюсселе! Я ще до тебе повернуся!
Мене завжди приємно дивував і захоплював надзвичайний патріотизм турецького багатонаціонального народу. На кожному кроці національні прапори, передовсім на приватних оселях, а в очах місцевих любов до вітчизни, яку, всупереч планам інших країн-переможниць у І світовій, вдалося створити у 20-ті роки минулого століття. Батько турків, Ататюрк, проголошуючи Турецьку Республіку і Конституцію правонаступниці Османської імперії, усвідомлював складнощі функціювання поліетнічної держави, а тому всі особи, що проживають на території Туреччини вважаються турками. Недемократично? А як інакше, якщо народ не дозрів до народовладдя?
Тепер мене вражає хвиля українського патріотизму.
Майже рік тому на ФБ прочитав цікаве твердження-жарт: “Українці, як коти — мітять свою територію". І це чудово, це те, чого нам бракувало у перші роки незалежності — усвідомлення себе нацією!
У українців є важливий символ-опора національної (державної) ідентичності - код нації - український маркер - вишиванка! А тому від душі підтримую ідею проведення 21 травня ходи вишиванок! Давай “мітити" не тільки території, а й власні душі!
Слава Україні!Перемога над нацистським режимом і завершення Другої світової війни, безперечно, є визначальними в історії людства, а тому назавжди мають залишитись у пам'яті поколінь прийдешніх. Проте, цей факт не може використовуватись задля маніпуляцій суспільною думкою, формування псевдоміфів і зміцнення ідентичності, що ґрунтується на засаді конфронтації та протиставленні. Колективна пам'ять про мільйони загиблих у всьому світі має спиратися на правдиві факти й об'єктивні оцінки фахівців. Згадування про Другу світову війну, також і про перемогу чи підписання Акту про капітуляцію німецьких збройних сил (підписаного 7, а оголошеного 8 травня 1945 р.), повинно слугувати культивуванню пам'яті про трагізм тогочасних подій, бути пересторогою та зміцнювати цінності людського життя.
Уважаю будь-які розважальні заходи, пов'язані з Другою світовою війною, цинізмом, профанацією та неповагою до загиблих.
Просто запаліть свічку...5 квітня на сайті “Бердянська петиція" було ініційовано перенесення (демонтаж) пам'ятника царському наміснику Новоросії Воронцову. Протягом шести днів було зібрано 76 підписів, що, незаперечно, є значним досягненням. Разом з тим у соцмережах виникла певна дискусія.
Отже, усім захисникам Воронцова хочу сказати, що він і йому подібні царські холуї будували не Бердянськ, а розбудовували імперію на підступно захоплених землях запорозького козацтва. Вони думали не про наше майбутнє, а про власні статки й гаманці, які їм запевняла імперія поневолених народів.
Пам'ятник царському наміснику Новоросії є маркером, що зміцнює російсько-імперський варіант історичної пам'яті. А отже, є символом, який може визначати межі так знаного “рюзкава міра".
І ще одне. Не читайте радянські інваріанти історії та не засмічуйте голову пропагандою апологетів російського імперіалізму.
Росіяни вміють перепаскудити усе навколо себе й у собі самому. Вони кажуть про «свій» шлях розвитку, а їхня, поросла бур’яном, історична стежина деградації веде до прірви. Ідентичність росіян будується не на загальнолюдських цінностях, а на несприйнятті інших народів, на ворожому ставленні до неросіян. Ці, у переважній масі, розумово недолугі мешканці нетрів забутої Богом території свято вірять у світову змову хохлів-бЕндерівців, зрадників слов’янськості ляхів, чурок і чухонців, німчур і америкосів, макаронників і жабоїдів. Тільки протиставляючи себе решті світу москаль відчуває свою тожсамість. Тільки завдаючи підступного удару своєму сусідові кацапура досягає вищої точки задоволення й насолоди, витягає замусолений триколор, вдирається на купу, зробленого нам же, лайна та з помутнілим поглядом у химерне історичне минуле екзальтовано волає «Рассєя впєрьод»!
Кажете Росію вирізняє духовність? Напитися з горя горілки, нервово хреститися на образи Гундяєва і Пупіна, проклинаючи «русофобів», - це духовність?
Мені здається, що це просто від безвихіддя кацапи почали сакралізувати своє злиденне буття і згнилу сутність. Переважно, цей убогий народ не здатний інтегруватись з іншими. Мешкаючи закордоном вони створюють свої гетто й дивуються, що німці чи чехи ще не вивчили російську.
Отже, не читайте Толстого, Тургенєва чи Чехова (українського поета) – це винятки . Пам’ятайте, що дві третини росіян бачать у вас ворога й готові вбивати! Кажуть, московіти – це обраний народ… А мені здається, що проклятий…Відомо, що влада, як наркотик – викликає залежність і провадить до повної деградації особистості. «Представник» влади, завдяки зв’язкам і важелям впливу, відчуває позірну значущість, а насправді є лишень гвинтиком злочинної системи придушення свободи та здирництва.
Згадайте останні події у міськраді!
Замість виконувати функціональні обов’язки вони граються у політику, пильнуючи власні шкурні інтереси. Вони вважають себе великими стратегами, називаючи інтриги й підкилимну метушню піклуванням про інтереси громади. Шановні, це не політика – це візантійщина: меркантильність, підступність, зрада, пристосуванство, блюзнірство тощо.
У залежності від кон’юнктури місцевий політичний «істеблішмент» (чи не переважна більшість) готовий на все! І міст у національні кольори фарбувати, і білборди забороняти (Как бы чего не вышло – А. Чехов (український поет) «Человек в футляре»).
Пригадайте прізвища локальних «політичних» гравців і пригадайте скільки політичних опцій вози змінили…
Ці фарбовані лиси крадуть наше майбутнє!
Обирай свідомо! Не мовчи про порушення! Дбай про своє майбутнє!Незважаючи на погоду людей було немало, більше, ніж зазвичай під час торішніх протестів. Настрій громади радше пригнічений.
Постояв і пішов.
Як писав безсмертний Павло Тичина:
Не той тепер Миргород, Хорол-річка не та.(поезія «Пісня трактористки», 1933)
У Бердянськ з польського партнерського міста Бєльсько-Бяла доставлено гуманітарну допомогу для захисників української державності. Польські друзі охоче відгукнулися на ініціативу Польського культурно-освітнього товариства "Відродження" підтримати вояків-українських патріотів, які боронять рубежі не тільки України, але, враховуючи геополітичні нюанси, цілої Європи.
Протягом нетривалого часу полякам удалося зібрати понад 300 кілограмів медичних засобів, загальною вартістю понад 150 тисяч гривень. Завдяки підтримці з боку римсько-католицької парафії Бердянська та ректора Бердянського університету менеджменту і бізнесу Антошкіної Лідії до Польського дому було доставлено перев’язувальні матеріали та готові перев’язувальні засоби, препарати першої медичної допомоги, дезінфікуючі розчини для обробки ран та проведення операцій і, що найголовніше, гомеостатичні губки типу Celox.
Гуманітарна допомога буде переказана бійцям на передову та прифронтовим госпіталям.
Від імені багатонаціонального народу України висловлюємо подяку президенту міста Бєльсько-Бяла Яцеку Кривульту, голові Фірми "AQUA S.A." Пьотру Дудеку, депутату міськради Бєльсько-Бяла Щепану Вотасіку й усім небайдужим благодійникам. Особливі слова подяки волонтерам-патріотам Костянтину Майструку й Ользі Бондаревій.
Дивує той факт, що таку ініціативу не проявила місцева влада, тим більше, що Бердянськ і Бєльсько-Бялу пов'язують понад двадцятирічні дружні стосунки.
Пригадайте, з 2005 року 4 листопада Росія святкує «День народного единства». Як не дивно, ця «супердержава» раптово почала підіймати національний дух, згадуючи подію 1612 року – визволення Москви від війська польського. Що це, як не прояв комплексів маленького Пу щодо Польщі, яка назавжди вийшла з російської орбіти впливів? Що це, як не актуалізація старих стереотипів? Що це, як не нацьковування двох народів?
Щодо Східної України. Поминаючи впливи творчості Тараса, з її «польським питанням», шукаю відповідь: яким чином ці антипольські настрої у багатонаціональному Бердянську стали актуальними? Можливо я щось проґавив? Щось пройшло повз мене? Я недовчився?
Мабуть ні! Автор напису: «Люди, не вірте ляхам…» - унікальний у своїй тупості. Це тільки хвора совкова уява може знайти таємні, приховані сенси між Ляхами, ЗМІ і бЕндерівцями.
Хто не з нами (розумово й духовно обмеженими путіновцями) – той проти нас! Той є чужим-ворожим, поляком, журналістом, патріотом. Я не екстреміст, але із задоволенням куплю таким ідіотам квиток в один бік… до Магадана!
Слава Українї!
P.S. Написи знаходяться на розі вулиць Морозова і Кірова.
Обставини змушують мене повернутися до теми візиту “митрополита" Онуфрія до Бердянська і гідної зустрічі московських мракобісів, організованої місцевими патріотами.
Останнім часом вислухав різні думки щодо згаданої події. Спектр поглядів вражає — плюралізм! Між рядками читалося питання: “Як це ви відважилися бути собою, говорити те, що думаєте?"
Хочу пояснити власну позицію.
1. Бог і церква — це не одне й теж. Вірити треба в Бога, а не в виряджених чоловіків. Не буду писати про моральний облік багатьох з теперішніх служителів божих, які вважають себе “провідниками" Божої Благодаті.
2. Церква, будь-яка, стала корпорацією, яка бореться за привласнення та підпорядкування душ, а має сприяти розвиткові духовності й побожності.
3. Московська церква скомпрометувала себе ще за часів СССР, а на сьогодні є найбільшою філією ФСБ, провідником імперських ідей брехливого штучного “рюзкі міра".
4. Якщо в московських церквах зберігається зброя, з веж монастирів відбувається стрілянина, а священнослужителі замість проповіді займаються відвертою (антиукраїнською) агітацією, то така церква переходить у категорію політично-терористичного угрупування, п'ятої колони.
З болем спостерігав, як “благочинний", замість погодити фанатиків і протестувальників, цькував людей з плакатами. Помітив нездоровий блиск очей підстаркуватих жінок, що атакували пікетувальників і псували принесені ними гасла, як новоспечені “казачкі", учасники минулорічних сепаратистських мінтингів, з садистським задоволенням кидались на людей з кулаками і прокльонами. Одним словом — мракобісся!
Попи роблять з вірних справжніх рабів, тільки не Божих, а церковних.
Вірні московської “церкви", де ваше християнське начало?
Питання до московських попів: “Почем опиум для народа?"«Переможна» істерія 9 травня останніх років не має нічого спільного з ушануванням подвигу солдатів чи ветеранів – це продумана і ретельно спланована складова політики «рИгіоналів», спрямованої на культивування «совковості», поділ країні та узурпацію влади. Це засіб маніпулювання свідомістю населення (саме населення, не здатного думати й оцінювати) значної частини України.
Мало хто знає, що у СРСР протягом 1948 – 1965 років 9 травня був святковим, але робочим днем. Військові паради на Червоній площі проводились без особливого фанатизму: 1965, 1975, 1985 і (на тлі різкого послаблення радянсько-комуністичної ідеології через п’ять років) 1990 роках.
Безперечно, перемога травня 1945 року була цементуючим чинником ідентичності штучного, по суті неіснуючого, «радянського народу». Факт взяття Берліна було покладено в основу процесу формування історичної пам’яті багатьох поколінь багатонаціональної імперії зла – тюрми народів. Проте, варто зазначити, що глорифікація дійсно історичної події відбувалася на засадах перекручування та замовчування певних історичних фактів. Таким чином, Вітчизняна війна виокремлювалась із загальносвітового річища і Другої світової війни. Невипадково у країні рад святковим зробили саме 9 травня, незважаючи на те, що акт капітуляції був підписаний днем раніше. Сталін просто не хотів поділитись лаврами з західними союзниками, вкотре протиставляючи: «ми» - «вони» / «свої» - «чужі». Таким чином, пам'ять про перемогу СРСР стає складовою свідомості Homo Sovieticus.
У 2004 році, під час президентських перегонів Ющенко - Янукович, ділки-політтехнологи з партії рИгіонів взяли на озброєння згадану антиномію «свій» - «чужий», додаючи до неї додаткові ідеологічні сенси. Стереотип фашиста було поширено на визвольний рух Української повстанської армії, Галичину і Західну Україну. Одночасно створювався образ бастіону антифашизму – Донбасу і Східної України. Це сприяло поділу України та формуванню електорального поля – давній принцип: поділяй і володарюй. Тепер протистояння відбувається на лінії мови, приналежності до конфесії, а також розумінні минулого та бачення майбутнього тощо.
По суті в основу конфронтації покладено дихотомію «совок» / «несовок». Це була та скринька Пандори, плоди якої ми пожинатимемо ще багато років… на жаль…
P.S. Треба не урочистості організовувати, а реально допомогти ще живим учасникам антифашистського фронту!