Непроглядний туман наступав із північного сходу. Осіннє місиво вкрило усе місто, від Бейкоза до Сарайбурну, і повільно заповзало у душі стамбульців, посилюючи одвічний неспокій – Hüzün

Потужна хвиля бурхливої минувшини накрила місто й оселилася в душах стамбульців. Смуток і туга стали розплатою за беззаконня, що століттями чинилися на берегах Босфору й Галіча. Так і живе колишня столиця османів, а тисячі чайок безглуздо кружляють над дахами й мінаретами, наче загублені людські долі…

Буяв божевільний північно-східний вітер – Пойраз. На Босфорі здійнялися хвили, а човники рибаків і чайки зникли. Поодинокі стамбульці сиділи у прибережних чайханах і пили ранкову каву. Місто занурилося в очікування…

У Стамбулі день починається не з кави чи чаю, а сумним співом-закликом до ранкової молитви.

Магічний простір старого Стамбула існує поза часом, живе у власному вимірі та керується тільки йому зрозумілою логікою. Місто підпорядковує собі цивілізації та змінює перебіг епохальних процесів, породжує наївних святих і потайки вигодовує корисливих деспотів, зрештою, спотворює свідомість усіх, хто побував на берегах Босфору.
Повертаючись зі Стамбула ти ніколи вже не будеш собою. Постійно, з маніакальною пристрастю повертатимешся сюди, або ніколи не повернешся й усе життя ненавидітимеш це місто.
Однак, до скону пам’ятатимеш Істанбул, який заволодів тобою… Назавжди…

Місто жило своїм повсякденним ритмом. Навколо все вирувало, гриміло, грюкотало. Емоційно збуджений відвідинами центральної вулиці Бейоглу люд радісно гомонів, обговорював події дня, що минув, дехто історично реготав. Задренчав трамвайкик… Молодий чорний кіт з острахом перебіг на інший бік променаду… Істікляль!
Кудлаті димові хмари повільно спливали трамвайною. колією вниз, у напрямку Ґалатської вежі.
Це вуличні торгівці смажили каштани.
У Стамбулі панувала осінь.

Стамбульські будинки нагадують людські душі. Деякі кольорові, пишні та сповнені голосами їхніх мешканців, а інші сіро-чорні, зруйновані та приречені на занепад. Проте, саме цей контраст становить єство цього міста!

Від учора семантика й культурний вимір мого турецького Стамбула виразно хитнулися у бік Константинополя. Відтепер це цивілізаційно пограничне місто на Босфорі набуло ознак колишньої Візантії. Тепер з берегів Чорного і Мармурового морів лунає на тільки азан, але й голос вселенського православ’я.
Варфоломій дав ляпасу мокшанській зграї КГБістських мракобісів. Уявний «третій Рим» раптом став звичайним «гондурасом» на чолі з ряженими клоунами.
Візантизм – чудова зброя проти московії!
Візантизм непереможний!

Небо вкрило товстим шаром осінніх хмар. Стамбульські дахи раптово втратили яскравість своїх кольорів, а води Галіча й Босфору набули сумного сталевого відтінку. Чайки зникли, цвірінькання птахів затихло, місто уповільнило рух… Насувалася негода…

Якщо ти нетутешній і твої коріння деінде, то зі Стамбулом зростаєшся гіллям, пнешся догори, наслідуючи мінарети, намагаєшся злитись із небом над містом – Оком Світу. Марно...

Вітер зі Сходу віщував зміни. Води Босфору стрімко котили чорноморські хвилі у майбутнє. Сповнений надій люд поспішав розпочати новий трудовий тиждень. Лише величний Істанбул з іронією дивився на юначій необґрунтований запал.
Понеділок...

Стамбульський дощ – це сльози туги за колишньою величчю та остраху перед непередбачуваним майбутнім.

Час плине… усе минає…
Лише стамбульська Дівоча вежа ось уже майже два з половиною тисячоліття байдуже спостерігає за безглуздою людською метушнею, яка веде до нікуди… до забуття… Ось уже майже два з половиною тисячоліття на межі Босфору і Мармурового моря ця вежа визначає помежів’я Сходу і Заходу, які постійно взаємодоповнюються, але не єднаються.
Час плине… плине й Босфор, а по ньому люди… між Сходом і Заходом … до нікуди… до забуття…

Стамбульська ніч… Химери і привиди минулого поступово насуваються зі Сходу й повільно огортають місто степовими легендами Анатолії та міфами підкореного, але нескореного Тебріза. Реальність не існує…

Розпалене стамбульське сонце засліплювало очі та збуджувало уяву, а просолений морями поривчастий вітер заглушував гамір міста. Проте, крізь пальці, які щойно тримали горнятко запашної кави зі спеціями, я уперто намагався побачити мечеть, із мінаретів якої лунав пообідній азан.

Стамбульські декорації пасують до будь-якої вистави. Тут, на тлі блискучих скарбів Топкапи чи Долмабахче, можна грати пристрасті султанського гарему та відтворювати інтриги державницького дивану, а водночас, на фоні інтер’єру занедбаної дільниці Тарлабаші – оповідати про нещасні долі заробітчан зі східної Анатолії або біженців із охопленої війною Сирії. Кожний мандрівник обирає свій інтер’єр… Проте тутешніх мешканців обирають декорації... і від них не втекти!

Розпечене липневе сонце велично й відчужено стояло в зеніті. Утомлене спекою місто мовчки чекало на полегшення. Спустілі вулиці, порожні площі, безлюдні провулки…
Поодинокі туристи хутко перебігали з музеїв і мечетей у Султанахмет до найближчих кав’ярень. Тут на них чекав прохолодний трояндовий шербет.
Кілька ковтків і ти поринаєш у світ султанського Стамбула....

Узимку, коли ненадовго місто укриває білий, принесений з Анатолії та знад Чорного моря сніг, Стамбул особливо прекрасний.
Із майстерністю імпресіоністів величезні сніжинки злегка ретушують щоденну занедбаність, сповільнюють рух і приховують недоліки людської долі.
Місто опиняється у зимовій пастці, а його мешканці стають заручниками примхливої негоди. Придорожні ресторанчики заповнюються до країв змерзлими перехожими, усі емоційно вітаються, безустанно балакають і дивляться через запітніле вікно на стамбульський снігопад. У такий момент гаряча турецька кава смакує по-особливому.
До зустрічі у засніженому Стамбулі!

Велич Істанбула - це не стільки численні мечеті й палаци, що розкинулися вздовж Босфора, скільки багата й різнобарвна історична спадщина століть розквіту та занепалу. Справжній маєстат Стамбула - це його дух!