Leonid Parfionow: "Trzeba chociaż nazwać rzeczy po imieniu"
Obraz Polski i Polaków w świadomości Rosjan: rozważnia z przed lat (2005 rok)
Flesh-wrażenia czyli pobyt w Polsce: kawa, Gruzja i zakaz palenia.
Kilka uwag Europejczyka o kulturze Orientu
Dwie ciekawostki o ‘sowkowości’ (sowieckości) lączącej ludzi
O pociągach, samolotach i Freudzie.
Стамбульський кіт Шекер-ага, за нашим звичаєм Цукор-пан, мешкав у старому, похиленому будиночку в дільниці Вефа, там, нижче мечеті Сулейманіє, ближче до Золотого Рогу. Там, де тіні мінаретів сплітаються з імлою, димом і морським повітрям, а кожен день пахне спеціями і кавою.
У тому домі оселилися сирійці – жінка з трьома дітьми. Чоловік їхній загинув у дорозі, коли небо сипало вогнем на землю, коли світ перевернувся й лишив тільки страх. Вони прибули сюди, до Стамбула, із пустими руками, з острахом замість мови. Люди навколо були чужі, і лише один кіт розумів їхнє горе. Родина жила, як могла, і хоч життя було гірке, але кицюн був ситенький, угодований. Світ іще не зовсім осиротів.
Подейкують, Шекер-ага походив із давнього османського роду, з тих часів, коли султан Абдул Хамада ще носив перстень із чорним каменем, а коти стерегли його сни. Пліткують, що його далекі родичі, по маминій лінії, навіть були на службі таємної поліції султана-параноїка. Як кажуть, до чужого рота не приставиш ворота. Най буде!
Може, тому щоночі, після вечірнього азану, він витягував із тайника свою феску, поцуплену на Месір-базарі, й натягував її на голову, де сивина блищала, мов пил із високої зорі. Потім ішов до вод затоки, Галіч, за нашим звичаєм Золотий Ріг. Там сідав, дивився, як темрява поволі спускається з пагорбів, і запалював свою цигарку. Дим клубочився над ним, як молитва намазу над містом, наче вечірній туман над Босфором, ніби морок сполошених думок.
Шекер-ага дивився на світ очима стародавнього міста – повільно, вдумливо, зі стамбульською тугою – hüzün. У тих очах світилися і хвилі Галіча, і вогні нічного базару, і ставала помітною тінь самотності сирійської жінки, яка й досі не знає шляхів і перехресть майбутнього родини… Починалася ніч, стамбульська, довга, глибока і смутна, як думка про козацьку славу…
Кіт, Стамбул і я!
Місто дихало тихим світлом, що сповзало зі старих будинків і ламало на бруківці непевні візерунки тіні. Стамбул жив між молитвою і морем, між гаміром проспектів і віддаленим дзвоном мечетей. Вузькі вулиці вигиналися, немов річки, несучи запах спецій, кави і пахлави. Відчувався солоний подих Босфору та величність минувшини...
Під візантійським муром відпочивав кіт – тихий, але величний, як саме місто. Його тіло зливалося з кольором каменю, а погляд крізь тіні був лише відлунням давньої величності Стамбула. Я проходив повз, місто залишалося незмінно статичним – з його шумом і молитвою, з його запахами та світлом.
Кіт, як і саме місто, залишався споглядальним і мовчазним, живучи поза межами людського розуміння. Мені ж хотілося доторкнутися до нього, відчути Стамбул усім серцем і зрозуміти сьогодення...
