Стамбульський кіт Шекер-ага, за нашим звичаєм Цукор-пан, мешкав у старому, похиленому будиночку в дільниці Вефа, там, нижче мечеті Сулейманіє, ближче до Золотого Рогу. Там, де тіні мінаретів сплітаються з імлою, димом і морським повітрям, а кожен день пахне спеціями і кавою.
У тому домі оселилися сирійці – жінка з трьома дітьми. Чоловік їхній загинув у дорозі, коли небо сипало вогнем на землю, коли світ перевернувся й лишив тільки страх. Вони прибули сюди, до Стамбула, із пустими руками, з острахом замість мови. Люди навколо були чужі, і лише один кіт розумів їхнє горе. Родина жила, як могла, і хоч життя було гірке, але кицюн був ситенький, угодований. Світ іще не зовсім осиротів.
Світ поступово "освоює" війну в Україні, що вимагає постійної уваги та невтомної підтримки. Незважаючи на те, що українці самовіддано захищають не лише свою незалежність, а й фундаментальні демократичні цінності західної цивілізації, війна та смерті, на жаль, стають частиною повсякденного життя. Існує ризик, що з часом, через психологічну втому, світ почне приймати цю реальність як належне.
Тривожним сигналом є те, що в багатьох країнах поступово зникають українські жовто-блакитні прапори, а тема російсько-української війни все рідше з`являється на шпальтах світових видань. Крім того, політична риторика таких лідерів, як Трамп, що занурює світ у вир власних амбіцій, відволікає увагу від нагальних проблем, змінюючи глобальний порядок денний. Війна в Україні, з її руйнуваннями та людськими втратами, ризикує втратити свою актуальність у свідомості багатьох людей, які зосереджуються на власних насущних проблемах.
Важливо пам`ятати, що така "адаптація" до війни не повинна призвести до забуття про страждання українського народу та необхідність подальшої підтримки. Ми повинні протистояти тенденції до нормалізації війни, зберігаючи емпатію та солідарність з Україною.