Miej oczy i serce otwarte...
Za kilka dni po raz kolejny w tym roku srebrne skrzydła z czerwoną charakterystyczną ptaszką-symbolem wzniosą spragnione niepowtarzalnych stambulskich klimatów ciało i duszę ponad chmury listopadowej ukraińskiej jesieni.
Kijów Jarosława Iwaszkiewaicza: miasto rodzące literaturę
Kijów – Stołeczny Kijów-Grad, Matka Miast Ruskich, Konstantynopol nad Dnieprem jest miastem, które oskrzydla, inspiruje, przyciąga ludzi z różnych stron świata i rodzi literaturę”.
Tu, na brzegach siwego Borysfenu krzyżowały się drogi prowadzące z Północy na Południe i ze Wschodu na Zachód, tu mieszały się nurty kulturowo-obyczajowe Orientu i Okcydentu, tu stykały się interesy Bizancjum i Rzymu. Kijów od zawsze związany był z tą wielką, tajemniczą rzeką. Poprzecinane niezliczonymi jarami, górujące nad rozlewiskiem Dniepru wzgórza, okazały się idealnym miejscem na założenie osady. Nie brakowało tu zwierzyny, grzybów i jagód, gdyż średniowieczny Kijów leżał na skraju ogromnej poleskiej puszczy. Rzeka dostarczała ryb, odgradzała od nieprzyjaciół i służyła jako trakt komunikacyjny, łączący stolicę Rusi ze światem.
Istanbul. Oda ku Czasoprzestszeni
Nie ma dnia bym nie wspomniał, bym nie wrócił myślami do tego miejsca, bym nie dotknął go fibrami swojej duszy. Już prawie od sześciu lat codziennie jestem tam. Nie muszę lecieć czy jechać, po prostu obrazy tego miejsca stale wyłaniają się łagodnie z mojej wyobraźni, przysłaniając rzeczywistość i codzienność. Jest we mnie, a ja w nim. Odbieram to jako najwyższą daność, więc już od dawna nawet nie próbuję dotrzeć do prawdy: co mnie łączy z tym miejscem. Niepoznawalna metafizyka naszych stosunków pozostaje niewyjaśniona i dlatego taka czarująco słodka, jak owoc dojrzałej kaki czy figi, a raczej małej wzorzystej filiżanki mocnej tutejszej kawy.
W cieniu Minotaura
Umbert Eco, twórca teorii dzieła „otwartego” i wieloznacznego, uważał, że sztuka skłania odbiorcę do własnych refleksji. Twierdził też, że „labirynt klasyczny jest sam w sobie nicią Ariadny”. Idąc w ślady włoskiego filozofa, spróbuję przedstawić swoją wizję nowych wierszy Mieczysława Arkadiusza Łypa: W cieniu Minotaura, W krainie Ariadny, Fresk minojski i Rydwan Heliosa.
Wrażenia "białej małpy"
Okcydentalność rządzi umysłami... Europocentryzm mocno tkwi w podświadomości... Zachodnie wzorce kulturowe dominują w wyobraźni...
Jak my się mylimy, myśląc, że jesteśmy najlepsi! Błąd i zacofanie kulturowe! Ograniczoność i zamkniętość na „Inność”!
Polakom wstęp wzbroniony?
Na wstępie zaznaczę, że nikogo nie chcę obrazić tym artykułem oraz nie zamierzam wzmacniać istniejących stereotypów (pseudo?). Chciałbym podzielić się własnymi obserwacjami i krótkimi rozważaniami, które były sprowokowane tabliczką, zauważoną na vaporetto w Wenecji.
Постколоніалізм є ключовою методологією в гуманітарних дослідженнях, оскільки він має важливі когнітивні, естетичні та прагматичні наслідки. Постколоніальний підхід дозволяє глибше зрозуміти сучасний світ, розкриваючи механізми влади та пригнічення, що походять з епохи колоніалізму та імперіалізму / неоімперіалізму, ставить питання про справедливість і рівність у контексті історичного процесу та сучасної нерівності, а також надає засоби боротися з дискримінацією та виключенням, що сприяє формуванню більш справедливого суспільства. Однак, щоб повною мірою використати потенціал постколоніалізму, необхідно його розширювати та модифікувати. Серед іншого, варто взяти до уваги специфіку колонізації, що здійснювалася західноєвропейськими країнами, явище подвійної колонізації (ситуація, коли країна була колонізована двома різними імперіями), подвійний статус колонізатора і колонізованого (ситуація, коли країна була одночасно і колонізатор і колонія) та окремо розглядати специфіку російського та радянського імперіалізму, які мали відмінний від европейського характер колонізації. Лише врахування цих нюансів удосконалить інструментарій досліджень, дозволить повною мірою використати потенціал постколоніальних студій і сприятиме більш комплексному й адекватному розумінню сучасного світу.
Навіть у третьому десятилітті ХХІ століття постколоніальні дослідження виявляються проблемою для тих, хто віддає перевагу чітким і точним визначенням. Передовсім необхідно розрізняти два поняття: «постколоніальність» і «постколоніалізм».
Перший – ми розуміємо як стан, що склався після колонізації та характеризується складними механізмами деколонізації, тобто процесами звільнення націй/територій/культур від колоніальної залежності. У цьому контексті колонізована культура повертає домінуючий статус, але в процесі свого відродження та розвитку вона зіткається зі спадщиною колоніалізму. Постколоніальність як стан є явищем складним і багатоаспектний, який має політичний, суспільний та культурний виміри. Цей стан, серед іншого, позначений тривалим впливом колоніалізму на культуру, політику, економіку та суспільства колонізованих країн, боротьбою за визволення чи відновлення автономії та власне деколонізацію, а також процесами становлення (ре/формування) ідентичності та боротьби за місце в постколоніальному світі.
У свою чергу, постколоніалізм – це спосіб опису описаного стану, тобто методологія досліджень, що аналізують впливи колоніалізму на сучасний світ. Ця методологія, серед іншого, пропонує інструментарій для аналізу механізмів реалізації влади та засобів пригнічення, породжених епохою колоніалізму. Це дозволяє досліджувати сучасну нерівність і дискримінацію як спадок колоніалізму й як стратегії опору та боротьби за справедливість.
Розуміння постколоніалізму вимагає врахування як історичного контексту, так і сучасних реалій. Це процес постійних рефлексій і редефініцій, що робить постколоніалізм сферою наукових досліджень, сповнених неочікуваних викликів, але також надзвичайно важливих для розуміння як минулого, так і сучасного світу.
Даріуш Скорчевський слушно зазначає, що «саме цей момент боротьби з тим, що не цілком належить минулому, є вихідною передумовою постколоніальної теорії». Цитуючи праці Ані Лумбі, Калпани Сешадрі-Крукс, Гаятрі Співак та ін., польський дослідник стверджує, що: «Постколоніалізм є водночас «щось нове», це не «кінець колонізації» і не антиколоніалізм...» (...) Ідеться передусім про певний спосіб мислення, що свідчить про усвідомлення необхідності демонтажу імперських структур, які залишилися в культурі підпорядкованого народу/популяції після падіння гегемона та формального припинення колоніальної залежності, отже є засобом подолання колонізації».
З цієї перспективи постколоніалізм не виглядає як черговий етап культурної рефлексії після деколонізації. Однак, це стає викликом для сучасного розуміння історико-літературного процесу. За такого підходу література підпорядковується схемі розвитку, в якій центральне місце посідає невизначена й безсумнівна колоніальна епоха.
Постколоніалізм підкреслює маргіналізацію та виключення голосів і досвіду колонізованих в традиційних літературних наративах. Отже, постколоніальна оптика дозволяє аналізувати літературні тексти з урахуванням колоніального контексту та його впливів на авторів, персонажів текстів і мову. Відзначає та описує стратегії опору та спротиву, які використовують творці, пов’язані з колонізованими територіями. Зрештою, постколоніалізм включає твори авторів, яких раніше не було в канонах літератури через їхнє походження, проблематику чи тематику.
Таким чином, постколоніалізм стає інструментом деконструкції європоцентричної/російськоцентричної та колоніальної парадигми в літературознавстві, а також дозволяє більш широко та комплексно поглянути на історію літератури та літературні процеси взагалі.
Lech Suchomłynow
