Історії моїх котів
У центрі Кастилії, на берегах річки Тахо розкинулося славетне місто Толедо. Натовпи туристів із захопленням розглядають історичні пам'ятки, що увібрали в себе найкраще з багатьох культур і двох цивілізацій. Тут, як і в багатьох містах Іберійського півострова, берберсько-ісламська культура накладається на європейсько-християнську...
Кавове філософствування: про котів і життя
Є два чинники, які мають неабиякий уплив на моє життя і світосприйняття — це коти, передовсім мій улюблений Османчик, і кава, справжня, гаряча й солодка, кава по-турецьки. Зазвичай мій ранок починається з муркання смугастої істоти і горнятка коричневої запашної суміші.
Oko Świata, mój Istanbul
Stambuł – to moje wszystko, alfa i omega, ogień, powietrze i woda. Znam to miasto, jak to się mówi, od poszewki. Poznałem i dalej poznaję cywilizację bosforską nie tylko oczami, a może przede wszystkim, sercem i rozumem. Oto kilka moich publikacji, które umieściłem na Facebooku.
Політика... вона завжди і всюди
Події останніх років значно радикалізували і поляризували українське суспільство. Політика проникла в усі сфери нашого життя й усі закамарки нашої свідомості. Звичайно, це відбилося й на моїх постах на Фесбуку. Читайте, думайте, сперечайтеся.
Стамбульська літературна мозаїка
Сьогодні, пишучи про Стамбул, не можливо не посилатися на твори Орхана Памука. Літературний образ міста, створений письменником, упливає на рецепцію Стамбула. Не тільки на мою рецепцію, а й усіх сучасників, які читали прозу Памука.
Солодкий кавовий смак і солоний вітер Босфору
Протягом останніх років періодично публікував у Фейсбуку пости-роздуми, емоційні флеші та просто інформаційні нотатки про Стамбул, Туреччину, традиції та звичаї імперії Османів. Сподіваюся, що мені вдалося ...
Ідеологема «хорошій рускій» виявилася занадто функціональною – аж підозріло універсальною. З одного боку, її поширення створює позитивний візерунок опозиційним Кремлю релокантам, які намагаються самоорганізуватися у так звану опозицію та представляти на світових демократичних майданчиках інтереси «прєкрасной россіі будущєва». Вони активно конструюють образ «іншої росії» – модерної, ліберальної, нібито очищеної від імперського спадку, але при цьому дивовижно обережної у формулюваннях і принципово невизначеної у питаннях відповідальності.
З іншого боку – це чудове прикриття для ФСБшних консерв, які зсередини підривають будь-які зачатки інакомислення (альтернативою режиму їх назвати важко). Під риторикою «антівоєнності» легко сховати маніпулятивні наративи: розмиття суб’єктності України, симетризацію агресора й жертви, перенесення фокусу з воєнних злочинів на «страждання простих росіян». У результаті «хорошість» перетворюється на інструмент м’якої реабілітації імперської свідомості.
Виникає головне питання: що означає прикметник «хороший»? У порівнянні з чим? Для кого він «хороший»? Тому що іноагент? Тому що виїхав з Росії, побоюючись репресій? Чи тому що пройшовся маршем по Берліну, бо не бути там означає повну компрометацію в очах західної публіки чи «хороших» соратників, братків по цеху, що розпилює західні ґранти? Чи, можливо, достатньо кількох правильних інтерв’ю англійською, аби отримати моральну індульгенцію?
Мабуть тому, що «хорошій рускій» розуміє, що «нє всьо так адназначна»; що за агресивну політику та війну проти України «наші мальчікі» невинні – вони теж жертви путінської системи; що не повинно бути жодної колективної відповідальності московитян; що санкції слід якнайшвидше зняти, бо страждають «пересічні люди», які працюють на військових заводах і виробляють бомби, платять податки, щоб не рухнула вертикаль влади і фронт, і далі вірять у власну велич і готові поширювати «рускій мір».
Найчастіше «хорошість» набуває дивної етики: вона не передбачає деконструкції імперського міфу, не вимагає публічного визнання провини держави й суспільства, не ставить питання про репарації чи історичну відповідальність. Вона обмежується дистанціюванням від конкретного правителя, але не від системи цінностей, що зробила цю війну можливою.
У цьому сенсі ідеологема «хорошій рускій» функціонує як своєрідний моральний фільтр: вона дозволяє зберегти обличчя, не змінюючи нутра. Вона заспокоює зовнішнього спостерігача й одночасно знімає внутрішню напругу: мовляв, проблема персоніфікована, а не структурна; злочин – випадковість, а не закономірність; імперія – непорозуміння, а не світоглядна норма. І саме тому ця формула така зручна і така небезпечна.
«Хорошість» залежить від досвіду взаємодії з росіянами, від історичної пам’яті, від особистих зустрічей, від війни або її відсутності.
Для французів «хорошій рускій» має бути проти Путіна, підписати правильну петицію, виголосити правильну фразу про свободу і права людини, але при цьому залишитися достатньо «екзотичним»: із ведмедем і балалайкою на сцені «Большого» – десь у межах контрольованого фольклору. Нині ж краще, щоб ця сцена була подалі від паризької «Олімпії». Французький гуманізм любить дистанцію: співчувати – так, але без загрози власному комфорту, без порушення естетики вечірнього Парижа чи новорічного «Лускунчика».
У поляків цей образ позначений травмою повстань і пам’яттю про комуністичний «паприкаш щецінський» на сніданок як метафору вимушеної дружби. «Рускій» однозначно ворожий, бо історія навчила обережності й недовіри. Проте водночас у польському інформаційно-інтелектуальному просторі категорія «хорошіє рускіє» й далі функціонує – ті, хто проти імперії, проти насильства, проти Кремля.
Для українців «хорошій рускій» – це вже не культурна маска й не політична декларація. Це питання екзистенційне. Після повномасштабної війни «хорошість» вимірюється не словами, а розривом із імперською матрицею, публічним, болісним, незворотним.
«Хорошій рускій» повинен бути, самі знаєте, в якому стані… Без ілюзій, без виправдань, без «але». І бажано – на безпечній відстані та саме у цьому стані!
Бо для одних це фольклор і політкоректність, для інших історична образа, а для нас – це питання виживання.
