Viva, Brukselo!
Pewnym zimowym i pochmurnym wieczorem dotarłem tutaj po raz pierwszy, nie spodziewając się na szczególne wrażenia i specjalne emocje. Przyjechałem, żeby zaliczyć to miasto, ponieważ leżało ...
Viva, Lizbono!
Ceglaste fale dachów rozcina wstęga lazurowej potęgi Tagus, unoszącej tysiącletnie dzieje gdzieś daleko za horyzont. Pajęczyna uliczek Alfamy zaćmiewa świadomość i miesza rzeczywistość z historią. ...
Turcja krajem na rozdrożu: mitologizacja Europy
W społeczeństwie polskim problematyka państw i narodów o charakterze nie-europejskim (do jakich niewątpliwie zalicza się Turcja, mimo części swojego terytorium w Europie) praktycznie nie istnieje. Trudno przytoczyć nawet jakiekolwiek ...
Miej oczy i serce otwarte...
Za kilka dni po raz kolejny w tym roku srebrne skrzydła z czerwoną charakterystyczną ptaszką-symbolem wzniosą spragnione niepowtarzalnych stambulskich klimatów ciało i duszę ponad chmury listopadowej ukraińskiej jesieni.
Kijów Jarosława Iwaszkiewaicza: miasto rodzące literaturę
Kijów – Stołeczny Kijów-Grad, Matka Miast Ruskich, Konstantynopol nad Dnieprem jest miastem, które oskrzydla, inspiruje, przyciąga ludzi z różnych stron świata i rodzi literaturę”.
Tu, na brzegach siwego Borysfenu krzyżowały się drogi prowadzące z Północy na Południe i ze Wschodu na Zachód, tu mieszały się nurty kulturowo-obyczajowe Orientu i Okcydentu, tu stykały się interesy Bizancjum i Rzymu. Kijów od zawsze związany był z tą wielką, tajemniczą rzeką. Poprzecinane niezliczonymi jarami, górujące nad rozlewiskiem Dniepru wzgórza, okazały się idealnym miejscem na założenie osady. Nie brakowało tu zwierzyny, grzybów i jagód, gdyż średniowieczny Kijów leżał na skraju ogromnej poleskiej puszczy. Rzeka dostarczała ryb, odgradzała od nieprzyjaciół i służyła jako trakt komunikacyjny, łączący stolicę Rusi ze światem.
Istanbul. Oda ku Czasoprzestszeni
Nie ma dnia bym nie wspomniał, bym nie wrócił myślami do tego miejsca, bym nie dotknął go fibrami swojej duszy. Już prawie od sześciu lat codziennie jestem tam. Nie muszę lecieć czy jechać, po prostu obrazy tego miejsca stale wyłaniają się łagodnie z mojej wyobraźni, przysłaniając rzeczywistość i codzienność. Jest we mnie, a ja w nim. Odbieram to jako najwyższą daność, więc już od dawna nawet nie próbuję dotrzeć do prawdy: co mnie łączy z tym miejscem. Niepoznawalna metafizyka naszych stosunków pozostaje niewyjaśniona i dlatego taka czarująco słodka, jak owoc dojrzałej kaki czy figi, a raczej małej wzorzystej filiżanki mocnej tutejszej kawy.
Ідеологема «хорошій рускій» виявилася занадто функціональною – аж підозріло універсальною. З одного боку, її поширення створює позитивний візерунок опозиційним Кремлю релокантам, які намагаються самоорганізуватися у так звану опозицію та представляти на світових демократичних майданчиках інтереси «прєкрасной россіі будущєва». Вони активно конструюють образ «іншої росії» – модерної, ліберальної, нібито очищеної від імперського спадку, але при цьому дивовижно обережної у формулюваннях і принципово невизначеної у питаннях відповідальності.
З іншого боку – це чудове прикриття для ФСБшних консерв, які зсередини підривають будь-які зачатки інакомислення (альтернативою режиму їх назвати важко). Під риторикою «антівоєнності» легко сховати маніпулятивні наративи: розмиття суб’єктності України, симетризацію агресора й жертви, перенесення фокусу з воєнних злочинів на «страждання простих росіян». У результаті «хорошість» перетворюється на інструмент м’якої реабілітації імперської свідомості.
Виникає головне питання: що означає прикметник «хороший»? У порівнянні з чим? Для кого він «хороший»? Тому що іноагент? Тому що виїхав з Росії, побоюючись репресій? Чи тому що пройшовся маршем по Берліну, бо не бути там означає повну компрометацію в очах західної публіки чи «хороших» соратників, братків по цеху, що розпилює західні ґранти? Чи, можливо, достатньо кількох правильних інтерв’ю англійською, аби отримати моральну індульгенцію?
Мабуть тому, що «хорошій рускій» розуміє, що «нє всьо так адназначна»; що за агресивну політику та війну проти України «наші мальчікі» невинні – вони теж жертви путінської системи; що не повинно бути жодної колективної відповідальності московитян; що санкції слід якнайшвидше зняти, бо страждають «пересічні люди», які працюють на військових заводах і виробляють бомби, платять податки, щоб не рухнула вертикаль влади і фронт, і далі вірять у власну велич і готові поширювати «рускій мір».
Найчастіше «хорошість» набуває дивної етики: вона не передбачає деконструкції імперського міфу, не вимагає публічного визнання провини держави й суспільства, не ставить питання про репарації чи історичну відповідальність. Вона обмежується дистанціюванням від конкретного правителя, але не від системи цінностей, що зробила цю війну можливою.
У цьому сенсі ідеологема «хорошій рускій» функціонує як своєрідний моральний фільтр: вона дозволяє зберегти обличчя, не змінюючи нутра. Вона заспокоює зовнішнього спостерігача й одночасно знімає внутрішню напругу: мовляв, проблема персоніфікована, а не структурна; злочин – випадковість, а не закономірність; імперія – непорозуміння, а не світоглядна норма. І саме тому ця формула така зручна і така небезпечна.
«Хорошість» залежить від досвіду взаємодії з росіянами, від історичної пам’яті, від особистих зустрічей, від війни або її відсутності.
Для французів «хорошій рускій» має бути проти Путіна, підписати правильну петицію, виголосити правильну фразу про свободу і права людини, але при цьому залишитися достатньо «екзотичним»: із ведмедем і балалайкою на сцені «Большого» – десь у межах контрольованого фольклору. Нині ж краще, щоб ця сцена була подалі від паризької «Олімпії». Французький гуманізм любить дистанцію: співчувати – так, але без загрози власному комфорту, без порушення естетики вечірнього Парижа чи новорічного «Лускунчика».
У поляків цей образ позначений травмою повстань і пам’яттю про комуністичний «паприкаш щецінський» на сніданок як метафору вимушеної дружби. «Рускій» однозначно ворожий, бо історія навчила обережності й недовіри. Проте водночас у польському інформаційно-інтелектуальному просторі категорія «хорошіє рускіє» й далі функціонує – ті, хто проти імперії, проти насильства, проти Кремля.
Для українців «хорошій рускій» – це вже не культурна маска й не політична декларація. Це питання екзистенційне. Після повномасштабної війни «хорошість» вимірюється не словами, а розривом із імперською матрицею, публічним, болісним, незворотним.
«Хорошій рускій» повинен бути, самі знаєте, в якому стані… Без ілюзій, без виправдань, без «але». І бажано – на безпечній відстані та саме у цьому стані!
Бо для одних це фольклор і політкоректність, для інших історична образа, а для нас – це питання виживання.
