Козацький гетьман Іван Мазепа був історичною постаттю, яка викликала багато емоцій і сеперечностей. Його бачили як романтичного героя, але зображували його також як зрадника… Московського царства.
Державний діяч європейського масштабу, талановитий політик, меценат, освічена людина, людина з трагічною долею і складним характером – таким він увійшов до культурно-естетичного канону.
Революція Гідності, яка відбулася в Україні в 2013-2014 роках, була поворотним моментом в історії країни. Вона стала символом боротьби українського народу за свободу, демократію та європейське майбутнє.
Wojna w Ukrainie to punkt zwrotny w historii rosyjskiej kultury. Zmusza nas do ponownego przemyślenia sposobu, w jaki postrzegamy tę kulturę. Nie możemy już ignorować jej imperialistycznego charakteru i związków z przemocą. Musimy zacząć postrzegać rosyjską kulturę jako złożoną i kontrowersyjną, która zawiera zarówno elementy piękne, jak i przerażające.
Події 2013 року в Туреччині та Україні, порти кардинальні, здавалося б, розбіжності, об’єднує одне слово – «Гідність». Протести, спротив, бунт, опір, революція, як не називай, це був романтичний порив захистити та зміцнити людське достоїнство, як особисте, так і колективне.
Восени в Україні Майдан лише набирав обертів, а я вже вдруге цьогоріч протестував у Стамбулі… вже з українським прапором…
Стаціонарні протести в парку Ґезі, поруч із майданом Таксім, були придушені турецькою неоісламістською владою ще у серпні, але супротив ліберальної (і не тільки) громадськості тривав. Спонтанні віче постійно збиралися поряд із пам’ятником Ататюрку і борцям за незалежність Туреччини. Люди мали різні гасла, але підсвідомо всі виступали проти зміцнення авторитаризму.
Акції супротиву псували ідилічні картинки турецької стабільності та поступу на пропагандистських каналах телебачення. Отже, озброєні силовики рушили. Божевільне завивання сирен, лаконічні попередження з гучномовців, монотонний грюкіт палицями по щитах…
Мирні протестувальники втікали від поліційних кордонів, розбігалися по бічних вуличках Бейоглу, ховалися по сусідніх провулках. Зав’язаний на спині синьо-жовтий стяг виявився ідеальною мішенню для водометів, які виринали з хмур сльозогінного газу на вулиці Істікляль.
Ми були вже далеко, але струмінь води із перечною сумішшю наздогнав. Із бруківки мене підіймали турецькі соратники (якщо, враховуючи ситуативність ситуації та фрагментарність моєї участі, можна їх так назвати). Потім у найближчій кав’ярні мої нові знайомі та офіціанти промивали очі водою з лимонним соком… мені та собі. Ми були солідарні, говорили та мріяли про перемогу!
Наступного сонячного дня всі люди на вулицях у Бейоглу кашляли – перець ще не вивітрився. Пам`ять про вчорашні події все ще додавала адреналіну та збуджували свідомість…