В азійській частині Стамбула, у Кадикьої, є дільниця з дивною назвою «Мода». Район богемний… просоціалістична дільниця вільнодумства, місце скупчення новоявленого істеблішменту і притулок тутешніх фриків. Тут вінтажні бутики сусідують із тату-салонами, а у гламурних кнайпах студенти й офісний планктон п’є раки, вино та пиво.
Стамбульська Мода – орієнтальний виклик європейському Бейоглу.
Непроглядний туман наступав із північного сходу. Осіннє місиво вкрило усе місто, від Бейкоза до Сарайбурну, і повільно заповзало у душі стамбульців, посилюючи одвічний неспокій – Hüzün
Дві стихії - повітря й вода - змішують криваво-червоне минуле і розмите майбутнє у цілісне химерне сьогодення.
Невизначеність і непевність... Ось що є суттю стамбульської душі.
Сумні та пригнічені стамбульці, наче тіні давно померлих пращурів, повільно шкандибають вуличками таємничого міста. Тягар призабутої славетної спадщини залишив свій відбиток у свідомості турків, позначився на їхніх рухах, мові й емоціях. Чорна безнадія та ....
Безвинні хмаринки, наче непричесані думки у моїй голові, кружляли над старим містом, Босфором і Мармуровим морем, чіпляючись за мінарети Айя-Софії, Султана Ахмета, Ґазі Атікалі Паші... Утомлені життям підстаркуваті ефенді варили та смажили кукурудзу-мисир, продавали салеп і шербет, поліціянти ліниво проходжувалися бруківкою Іподрому. Запах свіжоспечених бубликів-сімітів змішувався з морським повітрям.
Стамбул майже ніколи не спить. Турецька пітьма надходить раптово й поглинає зненацька. Босфорські ночі таємничі й лагідні, наче кішка, що нишком підкрадається до своєї жертви. Будьте пильними, насолоджуючись східною ніччю… Деви та джини чигають повсюди…
Події 2013 року в Туреччині та Україні, порти кардинальні, здавалося б, розбіжності, об’єднує одне слово – «Гідність». Протести, спротив, бунт, опір, революція, як не називай, це був романтичний порив захистити та зміцнити людське достоїнство, як особисте, так і колективне.
Восени в Україні Майдан лише набирав обертів, а я вже вдруге цьогоріч протестував у Стамбулі… вже з українським прапором…
Стаціонарні протести в парку Ґезі, поруч із майданом Таксім, були придушені турецькою неоісламістською владою ще у серпні, але супротив ліберальної (і не тільки) громадськості тривав. Спонтанні віче постійно збиралися поряд із пам’ятником Ататюрку і борцям за незалежність Туреччини. Люди мали різні гасла, але підсвідомо всі виступали проти зміцнення авторитаризму.
Акції супротиву псували ідилічні картинки турецької стабільності та поступу на пропагандистських каналах телебачення. Отже, озброєні силовики рушили. Божевільне завивання сирен, лаконічні попередження з гучномовців, монотонний грюкіт палицями по щитах…
Мирні протестувальники втікали від поліційних кордонів, розбігалися по бічних вуличках Бейоглу, ховалися по сусідніх провулках. Зав’язаний на спині синьо-жовтий стяг виявився ідеальною мішенню для водометів, які виринали з хмур сльозогінного газу на вулиці Істікляль.
Ми були вже далеко, але струмінь води із перечною сумішшю наздогнав. Із бруківки мене підіймали турецькі соратники (якщо, враховуючи ситуативність ситуації та фрагментарність моєї участі, можна їх так назвати). Потім у найближчій кав’ярні мої нові знайомі та офіціанти промивали очі водою з лимонним соком… мені та собі. Ми були солідарні, говорили та мріяли про перемогу!
Наступного сонячного дня всі люди на вулицях у Бейоглу кашляли – перець ще не вивітрився. Пам`ять про вчорашні події все ще додавала адреналіну та збуджували свідомість…