Довгі тіні Білого дому
Із пушкіним на щити голота просуває ‘русскій мір’
Козацький гетьман Іван Мазепа був історичною постаттю, яка викликала багато емоцій і сеперечностей. Його бачили як романтичного героя, але зображували його також як зрадника… Московського царства.
Державний діяч європейського масштабу, талановитий політик, меценат, освічена людина, людина з трагічною долею і складним характером – таким він увійшов до культурно-естетичного канону.
Наставниця
Постколоніальні деконструкції
Maurice Barrès: „naród tytułowy” – pojęcie nieznane w Polsce
Barrès uważał, że naród tytułowy to naród, który jest dominujący w państwie, w którym żyje. Naród ten ma swoją własną kulturę, tradycje i język, które są przekazywane z pokolenia na pokolenie. Naród tytułowy ma również prawo do samostanowienia i do obrony swojej tożsamości.
Від Майдану до перемоги над псевдоімперією рашистів
Революція Гідності, яка відбулася в Україні в 2013-2014 роках, була поворотним моментом в історії країни. Вона стала символом боротьби українського народу за свободу, демократію та європейське майбутнє.
Ти можеш або обожнювати, або ненавидіти Стамбул, але це місто ніколи не залишить байдужим. Якщо ти щиро полюбиш це місто на двох континентах – Стамбул віддячиться – обгорне тебе своєю таємничою легендою буття на пограниччі. Ти зможеш почути шепіт століть і відчути подих історії багатокультурної цивілізації на Боспорі, почуєш і побачиш, як єднається Схід і Захід, які насправді є їх лишень власними карикатурними відбитками. Ти зрозумієш суть Genius Loci. Просто тримай очі і серце відкритими… Як Орхан Памук…
Творчість турецького письменника Орхана Памука є своєрідним синтезом потужної традиції західноєвропейського роману та східного світосприйняття, філософії й колориту. Авторський мультикультуралізм і пограничність є невід’ємною складовою особистості письменника.
„Інший” є постійним елементом художнього світу чи не усіх творів Памука. На думку письменника, саме втрачена культурна різнорідність Туреччини визначала сутність великої Османської імперії як правонаступника Візантії.
У романі «Стамбул. Місто спогадів» елементи інших культур, певні знаки-коди, стародавні будівлі, що розташовані у занехаяних районах Стамбула, стали невід’ємним елементом культурного краєвиду міста на Босфорі і не викликають жодних емоцій у місцевого населення.
О. Памук слушно зазначав:
«Щоби мати можливість насолоджуватись випадковістю краси бідних кварталів і руїн, що поросли травою, треба бути тут чужинцем. Зруйновані мури, спорожніла й закинута обитель дервішів, пересохле джерело, вісімдесятилітня майстерня, де вже давно ніхто те працює, спорожнілі халупи, які полишили греки, вірмени та євреї, рятуючись від переслідувань, неначе роблять виклик перспективі, – усі вони трохи похилились (деякі підпирають одна одну, немов на карикатурі), деформовані дахи, еркери й віконні рами – усе це взагалі не здається гарним і правильним місцевим мешканцям, тому що свідчить про злиденність, неохайність і безвихідь».
Роздвоєність перспектив сприйняття Стамбула, східна та західна, наголошує О. Памук, призводить до вічного пошуку якогось спільного, об’єднаного образу, проте чорно-біла колористика вічного міста, з його чудовою візантійською та османською архітектурою, завжди нагадуватиме «про болючу капітуляцію перед принизливим напором європейців і одвічною злиденністю, до якої треба звикнути, як до невиліковної хвороби».
У середині ХХ століття палаючі на берегах Босфору яли, що не так давно ототожнювались з традиціями багатокультурної цивілізації, ставали знаками занепаду історичної пам’яті, втрати зв’язків з минувшиною, синонімами деструкції та дезорієнтації, проте, передусім, символом багатозначної метафізичної східної меланхолії, яку в ісламській культурі називають Hüzun.
