Істанбул: чужі цього не відчувають...
Сумні та пригнічені стамбульці, наче тіні давно померлих пращурів, повільно шкандибають вуличками таємничого міста. Тягар призабутої славетної спадщини залишив свій відбиток у свідомості турків, позначився на їхніх рухах, мові й емоціях. Чорна безнадія та ....
Істанбул: смуток із присмаком кави
Безвинні хмаринки, наче непричесані думки у моїй голові, кружляли над старим містом, Босфором і Мармуровим морем, чіпляючись за мінарети Айя-Софії, Султана Ахмета, Ґазі Атікалі Паші... Утомлені життям підстаркуваті ефенді варили та смажили кукурудзу-мисир, продавали салеп і шербет, поліціянти ліниво проходжувалися бруківкою Іподрому. Запах свіжоспечених бубликів-сімітів змішувався з морським повітрям.
Кава, Стамбул і потік свідомості
Стамбул майже ніколи не спить. Турецька пітьма надходить раптово й поглинає зненацька. Босфорські ночі таємничі й лагідні, наче кішка, що нишком підкрадається до своєї жертви. Будьте пильними, насолоджуючись східною ніччю… Деви та джини чигають повсюди…
Многонациональность - это богатство Бердянска
«Бердянские ведомости», №6(785) 9 февраля 2017.
Председатель Польского культурно-просветительного общества «Возрождение» Алексей Сухомлинов: «Многонациональность - это богатство Бердянска»
Интервью.
Історії моїх котів
У центрі Кастилії, на берегах річки Тахо розкинулося славетне місто Толедо. Натовпи туристів із захопленням розглядають історичні пам'ятки, що увібрали в себе найкраще з багатьох культур і двох цивілізацій. Тут, як і в багатьох містах Іберійського півострова, берберсько-ісламська культура накладається на європейсько-християнську...
Кавове філософствування: про котів і життя
Є два чинники, які мають неабиякий уплив на моє життя і світосприйняття — це коти, передовсім мій улюблений Османчик, і кава, справжня, гаряча й солодка, кава по-турецьки. Зазвичай мій ранок починається з муркання смугастої істоти і горнятка коричневої запашної суміші.
Ти можеш або обожнювати, або ненавидіти Стамбул, але це місто ніколи не залишить байдужим. Якщо ти щиро полюбиш це місто на двох континентах – Стамбул віддячиться – обгорне тебе своєю таємничою легендою буття на пограниччі. Ти зможеш почути шепіт століть і відчути подих історії багатокультурної цивілізації на Боспорі, почуєш і побачиш, як єднається Схід і Захід, які насправді є їх лишень власними карикатурними відбитками. Ти зрозумієш суть Genius Loci. Просто тримай очі і серце відкритими… Як Орхан Памук…
Творчість турецького письменника Орхана Памука є своєрідним синтезом потужної традиції західноєвропейського роману та східного світосприйняття, філософії й колориту. Авторський мультикультуралізм і пограничність є невід’ємною складовою особистості письменника.
„Інший” є постійним елементом художнього світу чи не усіх творів Памука. На думку письменника, саме втрачена культурна різнорідність Туреччини визначала сутність великої Османської імперії як правонаступника Візантії.
У романі «Стамбул. Місто спогадів» елементи інших культур, певні знаки-коди, стародавні будівлі, що розташовані у занехаяних районах Стамбула, стали невід’ємним елементом культурного краєвиду міста на Босфорі і не викликають жодних емоцій у місцевого населення.
О. Памук слушно зазначав:
«Щоби мати можливість насолоджуватись випадковістю краси бідних кварталів і руїн, що поросли травою, треба бути тут чужинцем. Зруйновані мури, спорожніла й закинута обитель дервішів, пересохле джерело, вісімдесятилітня майстерня, де вже давно ніхто те працює, спорожнілі халупи, які полишили греки, вірмени та євреї, рятуючись від переслідувань, неначе роблять виклик перспективі, – усі вони трохи похилились (деякі підпирають одна одну, немов на карикатурі), деформовані дахи, еркери й віконні рами – усе це взагалі не здається гарним і правильним місцевим мешканцям, тому що свідчить про злиденність, неохайність і безвихідь».
Роздвоєність перспектив сприйняття Стамбула, східна та західна, наголошує О. Памук, призводить до вічного пошуку якогось спільного, об’єднаного образу, проте чорно-біла колористика вічного міста, з його чудовою візантійською та османською архітектурою, завжди нагадуватиме «про болючу капітуляцію перед принизливим напором європейців і одвічною злиденністю, до якої треба звикнути, як до невиліковної хвороби».
У середині ХХ століття палаючі на берегах Босфору яли, що не так давно ототожнювались з традиціями багатокультурної цивілізації, ставали знаками занепаду історичної пам’яті, втрати зв’язків з минувшиною, синонімами деструкції та дезорієнтації, проте, передусім, символом багатозначної метафізичної східної меланхолії, яку в ісламській культурі називають Hüzun.
